«ПОДВИГ ПРАДІДІВ У ТВОРЧОСТІ ЮНИХ» 

(вірші сумських школярів зі збірки

"Подвиг прадідів у творчості юних")

Сурган Ярослава

Вогонь тюльпанів, салют бузковий

 

Вогонь тюльпанів, салют бузковий

Дарує травень цей день казковий

Він подарує і постать схилить

Тим ветеранам, що сплять у могилі.

 

Вогонь тюльпанів, салют бузковий

Дарують діти в цей день казковий.

Дарують тим, хто не воскресне,

Хто спочива в царстві небеснім.

 

Вогонь тюльпанів, салют бузковий,

День Перемоги такий казковий.

О, скільки крові було пролито,

Річками сліз її омито.

 

Вогонь тюльпанів, салют бузковий,

Усі чекали цей день казковий.

О, скільки горя, о, скільки лиха,

Такого болю, немає втіхи.

 

Вогонь тюльпанів, салют бузковий,

Ми не забудем цей день казковий.

Нам нагадають про дні прожиті,

 

Весняний вітер, весняні квіти!

Глоба Ангеліна

Марш ветеранів

 

Все обережніш кличе в путь

Старих солдатів свято.

Але вони уперто йдуть

Крізь день оцей дев’ятий.

 

Терпкої пам’яті вантаж

Несуть, як честь і ... докір.

Чуткий наладжується марш

До їх нерівних кроків.

 

І ловлять сонце ордени

В запас на рік чи й вічність...

Нема їм справжньої ціни,

Бо сажень історичний

 

Не зна, як вимірять пеню

За дійсність безталанну...

Як в бризках вічного вогню,

         Вся вулиця в тюльпанах.

День Перемоги

 

Бузок і тюльпани,

І в небі салют!

Ідуть ветерани,

На свято ідуть.

 

Велично і дзвінко

Лунає наш гімн.

Ми вдячні безмірно

За подвиги їм.

 

Це зараз бабусі вони й дідусі.

З тієї війни

Повернулись не всі.

Бузок і тюльпани,

 

І в небі салют!

Пишається вами

 

І правнук, і внук!

 Радченко Марія

Земний уклін

 

Дуже важко лишитись людьми

На кривавих дорогах війни...

Все, здавалось, забуто давно.

Ми війну знали лише із кіно!

 

Генерали й солдати тих літ,

Наш земний ви приймайте уклін.

Всі ці довгі щасливі роки,

Мирне небо – лиш вам завдяки!

 

Обійняти так хочеться вас,

Доки воїн останній не згас.

Героїчної свято весни

 

Шануватимуть й наші сини!

Борис і Ксенія Шпильки

Розмова мами з маленьким сином

 

- Яке страшне слово «ВІЙНА»...

- А що воно означає?

Це правда, що там убивають?

Навіщо буває вона?

 

-  ВІЙНА –це коли плаче небо

Крізь хмари чорного диму,

Коли не хочеш, а треба

Прощатися з батьком і сином.

 

ВІЙНА – це криваве поле...

-   На полі ж ростуть зернята!?

-   Росли...Та тепер військова

Над полем кричить гармата.

 

-   А хто ту ВІЙНУ придумав?

-   Лиш той, хто в Бога не  вірить,

Хто серця немає в грудях,

Показує власну силу.

 

-  Я теж хочу бути сильним,

Але щоб тебе захистити,

Щоб кожен міг бути вільним,

У вільній країні жити.

 

Казала мені бабуся,

Як тато її загинув...

ВІЙНА, я тебе не боюся!!!

Хоч я ще мала дитина...

 

-  Не треба емоцій зайвих –

Ти мужній, синку, я знаю.

У ВІЙНІ не буває правих,

Там смерть здобуває славу.

 

Ти добрий, сміливий, чесний,

Для мене завжди найкращий.

Думками й душею чистий,

Рости патріотом справжнім.

 

-   Яке страшне слово «ВІЙНА»...

-   Чи варто його промовляти?

Чи варто ВІЙНУ уявляти?

 

Чи буде, чи буде вона?...

 Чернишенко Іван

Якщо ти є, захисти!

 

Усе починалося з грому небесного,

Такого жорстокого, такого нечесного.

Із ненависного, злісного грому,

Який на світанку нас вигнав із дому.

 

А небо світле закрили хрести!

‑ Господи! Боже! Якщо ти є, захисти!

Крізь хвіртку у двір гусенята малі,

І кров на травиці, і кров на землі.

 

І шипить у ставку гаряче залізо,

І полум’я дике шугає над лісом.

І мама мовчазно-бліда, мов стіна.

        І тато поволеньки каже: «Війна».

 

Білоцерківець Олег

Свято Перемоги

 

Травневий день рахує мирні весни,

І ми йдемо до вічного вогню,

Щоб в день святковий в спогадах воскресли

Ті, хто не зміг зустріти цю весну.

 

Нехай літа зупинять біг у вічність,

Нехай не кличуть в небі журавлі,

Щоб ветеранам низько поклонитись,

        Щоб знов до Вічного вогню прийшли...

Ступіна Світлана

Відлуння війни

 

У пам’яті моїй знов постає вона,

Подія, про яку я знати не повинна:

Виснажлива біда – спустошлива війна,

Яку не в силах зрозуміть дитина.

 

Але через роки мене знаходить біль,

Що мій народ спромігся пережити.

Я чую голоси – ті линуть звідусіль...

То подих вітру, так шепоче жито.

 

І бачу я тоді, немов жахливий сон:

Моя земля в огні, тут ворог смерть посіяв,

Прокльони й стон злилися в унісон,

Міста та села упізнать несила.

 

Але війна – не сон, на жаль, вона була.

Хто пережив її, повік не позабуде.

Обірвані життя, скалічені тіла

І трупи страчених... Так не повинно бути!

 

Забути все це? Ні! Знов сльози на очах,

І біль сердечний мрія не остудить.

Війна – це сум, війна – пекельний жах!

Це наше горе, наша пам’ять, люди!

 

Важкий солдатський хрест: борись, перемагай,

Щомиті ризикуй життям своїм і кров’ю,

Ти рідної землі ні пяді не віддай,

Укрий її собою – серцем і любов’ю.

 

Відлуння від війни залишиться в душі,

Травнева заметіль знов цвітом обсипає.

З роками в небуття ідуть товариші,

 

Та у віках ціни їх подвигу немає.

Слюсар Дар’я

Діти війни

 

На їхню долю випало немало

Такого, що й дорослим не під стать,

Біда завжди і скрізь підстерігала,

Самим доводилось, що треба, добувать.

 

Їх мучив голод в ту тяжку годину,

Доношували батьківське взуття,

Старенькі чоботи, піджак чи куфайчину:

Страшні часи, не дай їм вороття.

 

Батьки були далеко десь на фронті,

Так дуже рідко йшли від них листи,

Писали їх нашвидкоруч, короткі,

Бо знали: можуть не завжди дійти.

 

Дітей ледь старших забирали в табір,

В неволю, на чужину, за дроти,

Знесилених, голодних, хворих, слабких

Їх таврували, тільки б не втекли.

 

І скільки їх утратило родину

Та загубилось на шляхах війни,       

Скількох від бомб поклали в домовину,

Який тягар в цей час знесли вони.

 

А уночі, коли я ледь дрімаю,

У центрі міста чи села

Немов би бачу пам’ятник високий

        Тим дітям, що війна не зберегла.

Стара фотографія

 Моєму прадідусеві Бабичу Івану Степановичу присвячується...

 

Весна буяє за вікном...

Та думи в мене щось сумні.

Дивлюсь бабусин я альбом,

Де фотографії старі.

Ось бачу дівчинку маленьку,

Що в батька на руках сидить.

А татко зовсім молоденький –

Яка життя щаслива мить.

Не знає він, що це востаннє

Голубить крихітку свою,

Що ворог завтра на світанні

Почне жорстоку ту війну.

І піде битися він з тими,

Хто щастя й спокій в нього вкрав,

Бо він хотів, такого лиха

Ніхто щоб більше не зазнав.

Щоб донечка була щаслива,

І не було на світі війн,

Весна щоб знову наступила –

Віддав життя за це все він.

А дівчинка його чекала,

Та не судилося, на жаль.

І плакала, і виглядала,

На серці все життя печаль.

Ця  дівчинка – моя бабуся,

І зараз в неї добре все,

Та всім нам каже: «Мій татусьо

Любив мене понад усе.

Та ворог лютий на заваді

Щасливий нашій долі став.

І хочу я, щоб вже ніколи

Цей час жахливий не настав.

Щоб кожна донька батька мала,

Синів матусі не  втрачали,

Сади на всій землі буяли,

І ми героїв пам’ятали».

Кравченко Оксана

Зі святом, любі ветерани!

 

Бузок розквітнув і тюльпани.

Несуть їх люди до вогню.

‑ Зі святом, любі ветерани!

Ви пересилили війну.

 

Ви довго йшли до перемоги:

Чотири роки – день за днем.

Серця тремтіли від тривоги,

Що десь там рідні під вогнем.

 

Ми покладемо на могили

Загиблих воїнів-братів

Весняні квіти. Ми б хотіли

Сказати кілька добрих слів.

 

Ми вдячні Вам  за тихе небо,

За ніч спокійну й мирний час.

Ви всі боролись не для себе –

Ви воювали всі за нас.

 

І зараз ми у вольнім краї

Збираємось у котрий раз,

Сказати Вам: «З 9 Травня!»

І привітати щиро Вас.

 

У вічному вогні згорають

Жахливі згадки боротьби.

Ось ветеранів всі вітають,

А в небі досі звук мольби.

 

Ми не забудемо події,

Що пронесли Ви крізь життя.

Змогли вселити в нас надію –

Туди не буде вороття.

 

Сьогодні вклонимося низько,

Подарувавши квіти Вам.

Хтось вже на небі, а хтось близько.

 

За волю вдячні ми бійцям!

       Олійник Дарія

 Лист до ветерана

 

Затихли заметілі, сніг розтав,

Птпшиний ключ у небі прокричав,

Додому повернулись журавлі.

Весна настала на моїй землі.

 

Все ожило: вже яблуні цвітуть,

Джмелі над вишнями та сливами гудуть,

Дорослі й діти разом йдуть до хати,

Щоб Ветерана з святом привітати.

 

День Перемоги! Всі його чекали:

Солдати, що в боях кров проливали,

Жінки, що дома в полі хліб ростили,

Всі люди, що у мирі жить хотіли.

 

Ми вдячні тобі, сивий Ветеран,

Що не злякав тебе фашистський той тиран.

Ти вистояв в боях, ти переміг,

Мир на землі відвоювати зміг.

 

Ти країну з руїн підіймав,

Відбудовував, сіяв, орав.

Ти ночами, коли засинав,

Знов в атаку ішов, воював,

 

Просинався  і згадував друзів своїх,

Побратимів полеглих, і досі живих,

Героїчне минуле та славні бої

Задля миру та щастя на рідній землі.

 

Чому ж ти плачеш, мужній Ветеран?

Бо на людей напав якийсь дурман.

І внук твій  змушений у руки зброю брати

І знову Батьківщину захищати

 

Від ворога, що завжди був нам братом,

Що зараз хоче наші землі відібрати.

Вкраїну розірвати на шматки

Взялись якісь нацьковані братки.

 

На полігон перетворили Схід країни.

Був мир і спокій там, а нині

Земля здригається від вибухів страшних,

Смерть забирає молодих...

 

Шановний ветеран, ми обіцяємо,

Що клятого загарбника здолаємо,

І буде спокій у твоїй родині,

                                               В Єдиній Милій Мирній Україні.

Цапенко Руслан

Щастя й доля скажуть «ні!» війні

 

Відшуміло, віддзвеніло, відгуло...

Сивим пеплом кров у ріках  замело,

Лихом-горем рідну землю обпекло,

Хижим вітром небо в хмари затягло...

 

Чорним круком закружляли вороги,

Налетіли в непривітні вечори.

Там, де на світанку щастя лиш цвіло,

Відшуміло, віддзвеніло, відгуло...

 

Та недовго землі рідної  топтать,

Кров’ю-слізьми море-ріки напувать –

Встало сонце, вітри-хмари запекло,

Зашуміло, задзвеніло, загуло!

 

Світ й пітьма – одвічні вороги,

Сонце й зорі – свідки боротьби.

Щастя й доля скажуть «ні!» війні,

                                               Лихо й заздрість тонуть у пітьмі!

Стовбун Єлизавета

День Перемоги

 

У Європі буяє весна,

Зустрічаючи День Перемоги,

Ветеранам ще сниться війна.

І жорстокі воєнні дороги...

 

Вже давно повернулись з війни

Ветерани на рідний Хрещатик,

Відродили державу вони

І навчили її захищати.

 

Ми сердечно вітаємо вас,

Ветерани війни світової!

Ви Європу творили для нас

                                               З мирним небом над головою.

 

Мельниченко Фаїна

Пам’ятка про мир

 

Шумлять вітри, минають гучно роки,

Стає прозорим скритне майбуття,

Але щоб по землі лунали кроки,

Віддали діди нам своє життя.

 

Коли до них всміхалась щира юність,

Кружляючи в вбранні садів, духмяних трав,

Перервано жорстоко юну повість:

Прийшла війна, нічого не спитав...

 

І розлетілись всі на фронт з рідних домівок

На захист роду і країни від чуми,

І попливли життя, яким був страшний вирок,

Щоб на землі могли з’явитись ми!

 

Кривава плата за Велику Перемогу

Хай в злодіях довічним каяттям,

А ми завдячим прадідам надовго

 

Як цінувати пам’ять і  плекать життя!   

Євдокименко Євгенія

Присвята воїну (балада матері)

 

Торкнеться сонце краю поля

І запалають зморені жита,

Ніч обережною рукою

Укриє села і жнива.

 

Усе навколо затамує подих,

Додолу схилиться трава,

Не закарбує жодний порух

У своїй пам’яті ріка.

 

Пітьма... Лиш місяць над водою

Освітлює дорогу поштаря,

Він йде, а в нього за спиною

Велика сумка майже вже пуста.

 

Стежина стрічкою кривою

Веде його до хати край села,

І роси срібною водою

Вмивають ноги хлопчака.

 

Край хутора стоїть хатина,

Укрита вітками калини,

Нахилена убік долини,

Але ставненька й чепурна.

 

В цю ніч вона єдина,

В вікні якої блима каганець,

Чекає жінка свого сина

І молиться: коли ж він повернеться?

 

Вечеря стигне, але все одно,

Немає сина вже давно...

З війною хлопець заручився,

І, не дай Боже, одружився!

 

Лиха невістка є війна,

Скількох молодиків вона згубила,

Але нікого з них ніколи не любила,

Пофліртувала та й убила,

 

Страшна вона, що ще сказати,

Це матір знала

І сина не хотіла відпускати.

Чи з власної волі погодивсь страждати?

 

 

Він йшов за війною, щоб дім захищати.

Стоять до останнього за Батьківщину,

Не зрадити честі й вмирать за Вкраїну...

Священна мета, нема що сховати:

 

«Прошу захистити, але не вмирати!»

Так думала мати, ковтаючи сльози,

Аж раптом стук в двері:

Прийшов листоноша.

 

Дістав він конверт та й застиг на порозі...

А жінка читала цей лист вже три рази,

На аркуші бачила дві тільки фрази:

«Це Перемога, Свята Перемога,

Скоро торкнусь я хатини порога».

 

Мати стояла, не знаючи слів,

Голос у неї вже зовсім зомлів.

Вдячно упала вона на коліна,

Довго молилась ще матір за сина.

Вірю, кінець буде завжди таким,

Воїне, прошу, вертайся живим!!!